«Після вибуху я втратив зір та ноги. Зрозумів: або стікаю кров’ю і зараз гину, або починаю діяти»: історія порятунку аеророзвідника

«Начебто немає ніг, але „день ніг“ в залі ніхто не відміняв», — іронізує в соцмережах над своєю травмою ветеран російсько-української війни 27-річний Артем Хребет. У чоловіка подвійна ампутація нижніх кінцівок, яку він дістав внаслідок артилерійського обстрілу на сході. Але це аж ніяк не заважає йому жити повноцінним життям та досягати успіхів у спорті. Ну, погодьтеся, вижати 200 кілограмів на протезах — неабияке досягнення. Своєю історією війни, порятунку та здобуття нових сенсів в житті, захисник України поділився з «ФАКТАМИ».

«Я народився в цій країні і повинен її захищати»

Артем Хребет народився у Кривому Розі. Коли хлопцеві виповнилося 20 років, він підписав контракт з прикордонною службою, та два роки охороняв державний кордон України в Чернівецький області. В 2020 році, звільнившись з війська, чоловік шукав себе в цивільному житті: працював на складі, менеджером, торговим представником. Тож війна аж ніяк не входила до планів Артема.

ВІДЕО ДНЯ

— Я в це не вірив взагалі. В березні 2022 року я збирався виїжджати до Німеччини на роботу. Планував облаштовувати своє цивільне життя, заробляти гроші та розвиватися, — каже чоловік. — Коли ж напередодні повномасштабної війни президент скликав РНБО, то я був шокований і зрозумів, що щось йде не так. Тому коли 24 лютого я прокинувся вранці і дізнався, що почалася війна, то було дуже важко.

Особливо переймався Артем за мати та брата, які жили на Миколаївщині, бо ж південь в перші дні великої війни був під постійними обстрілами.

РЕКЛАМА

Артем став чекати повістки від військкомату і був рішуче налаштований знову взяти до рук зброю.

Десь на сході

— Я був в оперативному резерві як колишній прикордонник. Я чекав виклику, але його не було. Тому 14 березня 2022 року я прийшов до військкомату Чернівців. Там було багато чоловіків з якимись проблемами зі здоров'ям, а хтось намагався і «закосити». Я розігнав всіх, став перед приймальною комісією і кажу: «Старший сержант держприкордонслужби прийшов служити і захищати Україну. То ж швиденько оформлюйте мене», — пригадує чоловік.

Відтак, вже 16 березня Артем долучився до Сил оборони у складі 107 бригади ТрО.

РЕКЛАМА

— Мотивацією моєю був захист країни. Прийшов ворог, а я народився в цій країні, я тут розвивався, навчався, тому я повинен її захищати, — підкреслює співрозмовник.

Спочатку військовий заступив на посаду заступника командира взводу розвідки, а після проходження навчання потрапив на Донбас, де долучився до аеророзвідки.

— Від початку повномасштабки наші вороги то дійсно були якісь «чмобіки». Вони думали, що на характері прийдуть і захоплять Київ за три дні. Ходили розслаблені, бо думали, що підготовка армії у нас на нулі. Ворог лише не розумів, що народ України підніметься і піде захищатися. Та згодом на передовій я став стикатися вже з регулярною армією і там підготовка їхня була вже набагато краща, — пригадує військовий.

«Було відчуття, що щось станеться»

Артем пройшов чималий бойовий шлях тривалістю більше року, та, на жаль, в червні 2023 року був важко поранений в боях за Луганщину.

РЕКЛАМА

За словами чоловіка, в той драматичний день його батальйон вже повинен був виходити з «нуля».

— Та за декілька годин до виходу мені сказали, що треба все ж таки виїхати на позиції. У мене було відчуття. Відчуття того, що щось станеться. Та треба було виконувати завдання, — каже боєць.

Втім, до позицій Артем з побратимами не встигли дістатися. Автівка групи потрапила під масований артилерійський обстріл. Від металу майже нічого не залишилось, а от хлопці залишилися живі!

— У мене був закон — я їду на позицію, виїжджаю з позиції, у мене постійно ввімкнуті активні навушники. І коли ми потрапили під обстріл саме це врятувало мене і побратимів. Тільки я залишився тоді при тямі і хоч трохи ще розумів, що відбувається, а хлопці вже відключилися, — розказує військовий.

Опинившись в критичній ситуації, на межі життя і смерті, чоловік бере себе в руки і вирішує діяти.

— Я зрозумів, що отримав важке поранення. Помацав ноги і відчув, що їх немає. І я подумав: або я сиджу в машині, нічого не роблю і ми стікаємо кров'ю та гинемо, або ж я щось таки роблю, — пригадує співрозмовник.

Максимально ускладнював положення Артема той факт, щоб під час вибуху він тимчасово втратив зір. Відтак вибиратися з понівеченої автівки довелося навпомацки, і, орієнтуючись лише за допомогою слуху, близько 400 метрів повзти до своїх. Та чоловік впорався з цим завданням, врятувавши і своє життя, і життя побратимів.

А далі військовий пам'ятає вже небагато: як його вантажать в евакуаційну автівку та везуть рятувати.

— На шляху до стабілізаційного пункту у мене почався жахливий біль. Крім того, я почув по радіостанції, що один з наших не вижив. Я намацав в тому бусі автомат, перезарядив його і спустив гачок… Та я в той день вижив вдруге. Як виявилося, у ріжку не було патронів, і я вижив, — каже боєць.

«Було досить важко прийняти нову реальність. З цього пригніченого стану витягли батьки та кохана дівчина Яна», — згадує Артем

«Мені казали, що я більше ніколи не встану»

Тільки через чотири дні після поранення Артем прийде знову до тями. Весь цей час чоловік перебував в комі, а лікарі боролися за його життя.

— Я відкриваю очі, а все навколо мене біле, розмите… і я бачу обриси мами, — говорить ветеран.

А потім військовий побачив свої перебинтовані ноги після подвійної ампутації, і як зізнається сам чоловік, впав у відчай.

— Було досить важко прийняти нову реальність. Я взагалі думав, що я більше ніколи в житті не буду ходити, — пояснив боєць.

З цього пригніченого стану пораненого військового витягли батьки та кохана дівчина Яна.

— Вона погодилась мене прийняти у тому стані, в якому я був. Дехто з родичів мені казав, що я більше ніколи не встану, але вона їм сказала, що їй все одно, і це її вибір, і вона буде зі мною до кінця, — зазначив ветеран.

Тож військовий набрався сміливості та у проміжку між операціями прямо в лікарняній палаті освідчився коханій.

— Вона сказала «так». І, знаєте, це дало мені мотивацію і поштовх до подальшого життя, — каже Артем.

Артем освідчився Яні у проміжку між операціями прямо в лікарняній палаті

Відтоді ветеран рішуче налаштувався якомога швидше вилікуватись та знову почати ходити вже на протезах. Не забував і про своїх побратимів на фронті: у перший місяць лікування у шпиталі, перебуваючи на лікарняному ліжку, чоловік зібрав гроші на два дрони та відправив їх на передову.

Однак планам швидко навчитися ходити на штучних кінцівках, завадило лікування правої ноги. Майже рік рани не загоювались, то ж ветеран почав ходити… на колінах. Це укріпило м'язи на ногах та дозволило швидше почати протезування.

«Коли все буде працювати на війну — ми переможемо»

Після отримання довгоочікуваних протезів, військовий з головою поринув у спорт. Все почалося з перших для Артема ветеранських змагань «Сильні України». Чоловік зізнається, що спершу вагався чи варто взагалі йому суперничати з досвідченими спортсменами. Та коли Артем виборов медалі у жиму лежачі та ривку гирь, це мотивувало військового тренуватися ще наполегливіше.

«Спілкування з побратимами для мене величезна підтримка. Ти приїжджаєш на змагання і бачиш таких самих ветеранів, як і ти. У кожного різні поранення, але всі один одного розуміють», — каже Артем

Однак головне у ветеранському спорті для бійця звісно ж не призові місця (хоча куди ж без них).

— Це просто для мене величезна підтримка. Ти приїжджаєш на змагання і бачиш таких самих ветеранів, як і ти. У кожного різні поранення, але всі один одного розуміють. А це дуже важливо. Коли ти лежиш в шпиталі і до тебе приходить психолог, який не був на бойових і не розуміє, що ти пройшов, то ти не можеш з ним поговорити. Мені краще зателефонувати побратимам чи поспілкуватися з ветеранами на змаганнях, — зазначає боєць.

Наразі Артем наполегливо тренується, щоб потрапити до складу збірної України на змагання Arnold Classic Europe, що пройдуть у Мадриді. А ще чоловік вступив до комітету безбар'єрності Оболонського району столиці. Він виховує водіїв, які без права на те, займають паркомісця для осіб з інвалідністю: якщо бачить таку несправедливість, то обов'язково викликає поліцію.

— Ну ці ж місця зроблені ширшими спеціально, щоб у людини була можливість пересісти на крісло колісне і заїхати в заклад. Тому я прийняв для себе рішення максимально «воювати» за ці місця, — каже ветеран.

Свої ж військові знання та досвід чоловік тепер застосовує працюючи інструктором у школі операторів БпЛА.

— Дивлячись на ситуацію на фронті, нам треба знову максимально згуртуватися і розвивати сферу аеророзвідки. Тому що без аеророзвідки ми не переможемо росію. Аеророзвідка та артилерія — це зараз найважливіше. Коли згуртується нація, коли почне все працювати на війну, коли почне забезпечуватися максимально наше військо, тоді ми зможемо перемогти повноцінно, — резюмував Артем Хребет.

Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв’ю з військовим, який розповів про бої під Бахмутом, ампутацію та тріумф на «Іграх нескорених».

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.

Источник